Давні музичні твори знаходить в архівах, бібліотеках, приватних збірках Європи. Кобзар і лірник Тарас Компаніченко — невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, на яких іноземцям дає майстер-класи українських танців і кобзарсько-лірницьких традицій.
Коли він співає бароккові пісні, то схожий на "спудея" Києво-Могилянської академії часів Петра Могили. А коли виконує романс XIX століття, стає гарним українським шляхтичем, на якого кинула погляд не одна панна. Видається, що Тарас органічний в кожній епосі.
Він — активний учасник національно-демократичних рухів початку 1990-х, а нещодавно — Помаранчевої революції.
Із Інтерв'ю газеті "День" за 10 грудня 2004 року:
- Коли я був маленький, тато подарував бандуру. З того часу себе без неї не пам'ятаю. Батьки докладали всіх зусиль, щоб син ріс в українському середовищі. Хоча вони й не належали до творчої інтелігенції, але були "технічними художниками" — кандидатами технічних наук. Тоді район Академмістечка в Києві, де ми мешкали, був своєрідним українським центром. Колись там жив поет Василь Стус та історик Ярослав Дзира. Оба боролися за те, щоб школа №200 зосталася українською. І ця українська школа дала добрі плоди. З її стін вийшли: Олександр Піпа з гурту "ВВ", Сашко Ярмола та Володимир Шестюк із "Гайдамак", історик мови Оксана Суховій, літературознавець Олександр Федорук, який досліджує Пантелеймона Куліша, а його брат Ярослав Федорук працює у Львівському відділенні Інституту української археографії та історіографії імені Михайла Грушевського тощо. Це було середовище, де співали українські пісні; таємно від усіх, в оточенні рідних і найближчих людей святкували Різдво та Великдень; один в одного переписували в товсті зошити "Марію" Уласа Самчука, "Бояриню" Лесі Українки, "Інтернаціоналізм чи русифікацію" Івана Дзюби, листи В'ячеслава Чорновола, на бобінах слухали вірші Василя Стуса та Козацький марш Євгена Адамцевича...
- Коли підріс, батько записав у музичну школу, де я був єдиним хлопчиком. Моя вчителька Людмила Твердохліб дуже любила мене і відповідально готувала в капелу бандуристів. Ми виконували Баха, Черні та Войта, російські романси — їх до цього часу більшість пам'ятаю, радянські пісні. Щиро кажучи, я не любив бандуру. Мені хотілося на вулиці бавитися з хлопцями. У нас, у Святошино, була річка Жилка. Там бавилися у війну: був командиром, бігав з польовою сумкою... Мама переймала мене в яругах і приводила додому. А вдома примушували розучувати пісні. Якось я попросив учительку навчити українських пісень і ми разом з нею зіграли дуетом "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи". А коли сам навчився підбирати на інструменті народні пісні, гра на бандурі стала захопленням! Згадував те, що чув від діда й баби. Шукав дуже гарні й невідомі пісні — було приємно виконувати те, що ніхто не співав. Боже, як хотілося всіх здивувати! Улюбленими піснями мого друга Славка Крикливого були "Несе Галя воду" чи "Ти ж мене підманула". А мені ще з дитинства вони здавалися примітивними. Прагнув віднайти щось українське, імпозантне! І це вдавалося.
Я ріс, а тим часом батько виношував новий план — син повинен стати художником. Не знаю, яким чином вибір припав на містечко Косів Івано-Франківської області. З одного боку, батько беріг мене від Афганістану — Прикарпатський військовий округ завжди потребував художників. З іншого — я дійсно трохи рисував. І ось потрапляю в містечко, де інтелігенти, інтелектуали й навіть проститутки — все українське, тобто це середовище нормального українського бастіону. В казармі була дідівщина, і все ділилося на старших і "духів"! Спочатку мене також намагалися принизити, а потому з'ясувалося, що я — хлопець з бандурою! В Косові бандура — це епіцентр. Згодом я почав записувати стрілецькі та повстанські пісні. Місцеві мешканці нібито співали про козаків, але мали на увазі січових стрільців і воїнів ОУН-УПА. В цих піснях відчувалося щось таке... нове. Це була середина 1980-х. Вже виходив оновлений журнал "Україна", ми читали "Київ" і "Вітчизну".
Мене запрошували виступати в Клубі інтернаціональної дружби. І якось я заспівав "Думу про Леніна", а потім — пісню "За байраком байрак", яка в ті роки була заборонена, особливо в Галичині. За куліси прибіг керівник, схопився за голову і в розпачі кричав: "Тарасе, що ти накоїв! Це катастрофа!" Неприємності, звичайно, були, але катастрофи не сталося...
Потім я навчався у Львівському художньому інституті на факультеті мистецтвознавства у прекрасних викладачів: книголюба Якима Запаско, знавця епох ренесансу та бароко Володимира Овсійчука, спеціаліста іконографії й іконології Майї Білан. Коли перевівся до Києва, в Українську академію мистецтв, то зі здивуванням довідався, що лекції читає Платон Білецький. Пам'ятаю, що в дитинстві в мене була його книга "Український портретний живопис XVII–XVIII століть". Тоді він уже не ходив, був прикований до інвалідного візка, і ми приходили до нього додому. Я навіть своїх друзів приводив, щоб побачили живу легенду. У кожному вузі були свої сподвижники, які у ті часи відродили Україну.
Навчання в обох вузах допомогло мені науково підходити до підбору репертуару. Шукав старовинні пісні, щоб засвідчити, що в кожному історико-культурному періоді в Україні були достойні твори...
Якось художник-скульптор Олесь Баде привів мене до Миколи Будника в гості... Микола Будник, на жаль, вже небіжчик, став моїм учителем. Він показав техніку гри на старосвітській бандурі. Я просто закохався в інструмент, тому що тоді, знаєте, з юнацьким захопленням слухав багато музики й у всьому хотілося бачити всесвітню печаль і скорботу. Відчував, що бандура передає цю скорботу. Зразу переніс свій тодішній репертуар: тепер знані, а тоді такі маловідомі стрілецькі й повстанські пісні, колядки. Чомусь видавалося, що канти, скажімо, про прославлену Варвару, в порівнянні з космологічними колядками, примітивні, хоча й розумів, що це пам'ятник культури бароко.
А вже через свого учителя познайомився зі старійшиною Кобзарського цеху Георгієм Ткаченком. Георгій Кирилович був ландшафтним архітектором і прекрасним акварелістом. Спілкуючись із ним, усвідомив, що той був своєрідним містком між XIX і XX століттями. Він — людина епохи. Народившись наприкінці XIX століття, пройшовши через поневіряння, пошуки ідеалів, утвердившись у вірі, він залишився інтелігентом, який нам, молодим, передав справжні життєві цінності. Власне від нього в нас розуміння головного в кобзарській естетиці — автентики серця, тобто нефальшивої патетики.
Подождите...